“Звенигора” - це перший фільм, що став сміливим кроком вперед для Довженка як режисера і для українського кіно загалом. Фільм, який увібрав в себе водночас і українську автентику, і міфологізм, і революційний та прогресивний дух часу.  Новаторський у візуальній подачі та сильний змістовно. Фільм, що зачарував Сергія Ейзенштейна та закордонних критиків. Чому нам варто дивитися таку складну і малозрозумілу зараз українську класику?

Контекст: розвиток українського кіно, ВУФКУ та інтелектуальні дискусії про шлях українського мистецтва

Варто почати з того, що 20-ті роки - період дуже активного розвитку кіноіндустрії в Україні. Цьому сприяв технічний стрибок, активна післявоєнна відбудова та, ще на той час, відсутність жорсткого цензурування мистецтва з боку влади. Це дозволяло українському кіно розвиватись відносно автономно щодо російського та нарощувати технічні потужності. У 1922 році було організовано ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), яке підпорядковує собі всі процеси кіновиробництва, кінопрокату, кіноосвіти та кінопреси в Україні. Вдається налагодити ефективне кіновиробництво - станом на 1923 рік знято лише 5 фільмів, а у 1927 році їх уже 80. Українські фільми потрапляють у кінопрокат за кордоном.
Ще 20-ті роки - це період активних інтелектуальних дискусій. Згадаймо літературну дискусію, яку почав Микола Хвильовий. Порушують питання про шляхи розвитку українського мистецтва, його генезу, подальший шлях та місце у світовій культурі. Наголошують на важливості  вже існуючого мистецького спадку. І в цьому контексті кіно вирізняється тим, що власне цього спадку і традиції ще практично не існує, адже кіно на той час дуже молоде мистецтво, що з’явилося буквально вчора. Митці розуміли, що з кіно потрібно взаємодіяти як з новою сферою, якій потрібна українська автентика. В кіно активно приходять діячі з різних сфер, зокрема літератори. Футурист Михайль Семенко працює редактором на Одеській кіностудії, Підмогильний задумує своє “Місто” як кіносценарій. Саме Семенко приводить на Одеську кіностудію Юрія Яновського, а той у свою чергу товаришує з Довженком і запрошує його знімати кіно.
Тож маємо таку ситуацію: добре розвинута інфраструктура кіновиробництва з одного боку і запит на сильне українське висловлювання з іншого. Українське кіно чекає свого митця-новатора. І Тут з’являється Довженко.

Довженко: дипломат, карикатурист і новатор

Довженко починає знімати фільми, як непретензійний карикатурист,  що хоче лиш створювати комедії, та згодом стає чи не найбільшим візіонером українського кіно. Він має чималий життєвий досвід. Був задіяний у політичних та громадських рухах, брав участь у військових діях. Та зокрема, за плечима в нього більш ніж рік проживання у Берліні - одній з найпотужніших мистецьких столиць Європи того часу. Там він працює як дипломат, а згодом отримує художню освіту та спілкується з тамтешнім творчим середовищем. Уже знайомий з європейським авангардом він береться до кінозйомок в Україні. Менш ніж за рік знімає два своїх перші фільми. Та першим справді важливим фільмом стає саме “Звенигора” - новаторське та експериментальне кіно. Довженко знімає цей фільм всього за сто днів - можливо через свій поривчастий темперамент, а може тому, що відчував - “треба знімати, поки дають”. Конфлікти з владою щодо ідеологічного наповнення його фільмів ще не раз переслідуватимуть його в майбутньому.      

“Звенигора”: від скіфів до індустріалізації, через класові інтерпретації

І ось Довженко знімає справді цікавий та складний фільм. Для цього він суттєво змінює оригінальний сценарій Юрка Тютюнника та Майка Йогансена. Ймовірно початкова версія сценарію містила багато міфологічних елементів, які Довженко доповнив (або замінив) буремними сценами війни та революції. Режисер поєднує різні епізоди з історії України, охоплюючи відрізок часу тривалістю два тисячоліття. До того ж розташування уривків у тривалості фільму не завжди зберігає хронологічну послідовність. Центральний та єдиний незмінний персонаж фільму, що поєднує всі епізоди - Дід. Лише він знає, де захований скарб Звенигори і, схоже, лише він усвідомлює його справжню цінність. Він має двох внуків - Павла і Тимоша. Один контрреволюціонер та націоналіст, інший більшовик-комуніст. Бачення долі комунізму у фільмі значно оптимістичніше, ніж зображення націоналістичного руху, який виглядає відверто приреченим. Оскільки кіно в той час, не могло сприйматись поза ідеологією, Довженкові дісталося і від правих, і від лівих. То за симпатії в бік більшовизму, то за ретроградність через надмірне заглиблення в минуле. 

Та залишімо класові інтерпретації двадцятому століттю. Довженко був митцем захопленим духом свого часу, тому й не дивно, що він зобразив тріумфальну ходу радянської індустріалізації. Але не лише її. Своїм фільмом він ясно дає зрозуміти - ХХ століття неможливе без попередніх віків. Історія не почалася заново з революції 1917 року. Історичний час - цілісний. І через перетікання часу Довженко зображує тихий магнетизм загадково скарбу, який віками незмінно залишається ядром нації.

***
З нагоди Дня Незалежності у Палаці Гната Хоткевича відбулося дві події:
23 серпня перегляд фільму "Звенигора" Олександра Довженка;
25 серпня музвечір "На частоті незалежності".


Текст: Наталія Кідиба
Фото: Галина Кучманич